Великодній ранок. Сонце вже піднялося над хатами і його зо¬лоте проміння осявало все село. Кущі бузку, яблуні, сливи, тополі, трав'яний килим - все було охоплене дивним сонячним сяйвом. Роса переливалася самоцвітами. Пара, піднімаючись від землі, зу¬стрічалася з сонячним промінням і в гармонії з ним творила не¬ймовірну красу.
Поволі туман розсіявся, і крізь зелень кущів та дерев стало видно дім молитви. Це невеличка ошатна споруда, під дахом якої збираються діти Божі з села Ворончин і навколишніх сіл. І хоч мале їх число, але вони скріплені любов'ю Бога. Закінчилось ранкове Ве¬ликоднє зібрання. Вітаючи один одного, брати та сестри виходи¬ли на подвір'я, де цвіли весняні квіти. Раділи люди, раділа приро¬да, бо ж Христос воскрес! Лунали привітання, сонечко ласкаво пе¬стило усміхнені обличчя віруючих, які бажали один одному ряс-них Господніх благословень. Щира любов сяяла в очах у кожного. І я знав, що коли назріває потреба довести любов на ділі, ці прості сільські люди допомагають тому, хто потребує допомоги.
Взаємна любов. Це характерна риса християн. Любов ця вла¬стива кожному, хто поєднає своє життя з Ісусом Христом.
Чому я раніше не мав її? Чому був сліпий духовно, не бачив правдивої стежки? Чому? А відповідь проста: бо жив без Бога і не бажав зустрічатися з Ним.
У роки моєї юності теж світило сонечко, зігрівало землю, не¬сучи в своєму промінні життя. Навесні прилітали з вирію птахи й відлітали восени. Співали у травні солов'ї. У безхмарному літньо¬му небі тріпотів крильми жайворонок, піднімався з піснею все вище і вище у небо, щоб в якусь мить грудочкою впасти на долину. А в долині - рушнички й ромашки, чебрець та рута-м'ята і цвіркуни сюрчать свою нехитру пісню.
І тоді правдиві християни служили Богові. Проповідували Єва¬нгеліє, співали пісні, молилися; своїми вчинками, життям усім сві¬дкували про живого Ісуса Христа. Свідоцтво Боже про Його лю¬бов було велике як тоді, у минулому, так і тепер. Але в тому минуло¬му я йшов своєю дорогою. І вела вона мене в протилежний від неба бік.
Все це пригадалося мені тут, у селі Ворончин, біля дому моли¬тви. Все моє минуле життя промайнуло перед очима як на екрані. Життя без Бога.
Дитинство моє пройшло у старій батьківській хаті під соло¬м'яною стріхою. Поруч із хатою старий садок - вишні, сливи. Го¬род завжди чепурний, без бур'янів. А на ньому - старезна груша. Вартували хату два стрункі ясени.
У хаті панувала вбогість, біднота. Одне лиш багатство було в нашій оселі - велика Біблія. Але я тоді не вважав цю книгу багатс¬твом. Батько часто читав її, свідкуючи тим самим нам, дітям і дру¬жині, про спасіння в Ісусі Христі. Мати моя на ту пору ще тільки поверталася до Бога обличчям. Я бачив, що їй дуже важко зрозумі¬ти вічні істини, що вона багато що не може осягнути розумом. Тим більше мені не хотілося "вдарятися у штундистську науку", "пере¬ходити у батькову віру". В усьому, що стосувалося хазяйства, робо¬ти, я слухався батька. Коли ж він заговорював про Бога — я враз переключався на іншу хвилю. Мені навіть чути його не хотілося. Я любив свого тата, але соромився самого слова "штунда", яким на¬зивали його односельчани. Я не хотів пов'язувати в одне слова "тато" і "штунда".
Наше село Буцинь не було винятком. Як і в усій країні (коли¬шньому СРСР) тут процвітав атеїзм, усіма дозволеними і недозволеними методами боролися з релігією представники влади. Хоча боротися, власне, не було з ким. Мій батько був єдиним батьком- "штундою" у селі. І це ще більше пригнічувало мене і брата. Чому наш тато віруючий? Чому він виділяється серед інших? Нехай уже ті четверо старих дядьків, що теж з певного часу почали сповіду¬вати євангельську віру, а то ще й тато... На зібрання вони їздили до Ковеля. З часом разом із ними вже вирушала в дорогу і мама. Вона навернулася нарешті до Бога, а я ще більш відвернувся. І дуже соромився того, що мої батьки - євангельські християни.
Вони не мовчали, сіяли в наші серця зерна Слова Божого. І хоч ми не приділяли їх словам належної уваги, та вони жили в нас до часу, нагадуючи про себе голосом совісті. Бог, Його Слово бере¬гло мене, хоч я й противився Його звістці, не хотів слухати. А в глибині душі відчував повагу і щемливу любов до своїх батьків.
Пригадую, як мені було тринадцять років, почало боліти сер¬це. День його відчуваю, два, три, тиждень. Не перестає боліти. Ба¬тьки вирішили повезти мене у місто до лікаря. Наляканий хворо¬бою, я вирішив чомусь: почну читати Біблію і буду здоро¬вий. Ніхто мені цього не казав, це була моя власна думка. Осінь надворі, у хаті немає світла. Я беру гасову лампу, Біблію і вилажу на піч. Так довгими осінніми вечорами я приєднався до читання Слова Божого. Читав, сподіваючись, що стану здоровим. І ось в один із вечорів, коли я дуже зачитався, відчув гострий біль і серце почало сильно битися. Всім єством відчував я його шалений стукіт. З часом серцебиття нормалізувалося і біль притих, а потім і зовсім зник.
Дивно Бог мене уздоровив тоді. Але це не наблизило мене до Нього. Я продовжував іти своєю дорогою, жити своїм життям, яке в усьому суперечило волі Божій.
Світ все більше і більше зманював мене, звабливо демонстру¬ючи свої принади. І хоча у світі все здавалося кращим, проте, ні¬чого хорошого у нього я не взяв. Нічого не дав мені світ, лиш об¬манював мене безліч разів.
Якось, будучи вже комсомольцем, я забажав виступити на од¬ному із шкільних вечорів. Вивчив напам'ять коротеньку гумореску на релігійну тему, в якій висміювався священик. Навчився її гарно декламувати з відповідною інтонацією, мімікою, жестами. Коли мені настала пора виступати, я сміливо почав розповідати гуморе¬ску. Перше речення викликало усмішку на обличчях слухачів, але вже у наступному я затнувся і замовк. Жах і сором хвилею накрили мене. Я хотів висміяти релігію, а сталося навпаки: учні дружно ви¬сміяли мене, бо я так і не зміг пригадати вірша, щоб продекламувати його до кінця. Вчителька не змогла мені підказати, бо папірець із віршем я залишив удома, адже добре вивчив усе напам'ять.
Зараз я міркую так: чому я вже тоді не задумався над тим, що вчинив неправильно, насміхаючись у віршованій формі над свя¬щеником? Але тоді подібні думки мене не відвідували. Натомість я все глибше і глибше занурювався у світ гріха, який приваблював мене танцями, кіно, клубом, шинком. І все нашіптував, що попере¬ду мене чекає одне лише хороше. Я почав прикладатися до пляш¬ки, горілка стала мені солодкою. І що далі - то гірше, а звільнити¬ся від цієї залежності не було сили. Губив здоров'я, душу, чинив гріх невситимо.
Коли пішов працювати на "Ковельсільмаш", зажив безжурно, бо поруч не було батьків, які так любили зупинити, зауважити той чи інший мій неблаговидний вчинок. П'янки, застілля, гулянки по¬вторювалися доволі часто. І сатана щоразу намагався загубити мою душу.
Однієї ночі я так захмелів після святкування чергового дня народження, що пішов купатися до річки. Хто зна, чим могла б за¬кінчитися моя мандрівка, якби Бог не вислав назустріч мені зна¬йомого чоловіка, який умовив мене повернутися, привів мене до хати, де я жив, і замкнув у ній.
Найбільш жахливим у тодішньому моєму становищі було те, що я не усвідомлював власної гріховності. Віддаляючись від Гос¬пода, я блукав у пошуках того, що могло б заповнити порожнечу душі і тим самим ставав на службу до диявола. Так, навчаючись у дев'ятому класі загальноосвітньої школи зацікавився рок-музикою, потягнувся до пісень, які виконували рок-групи "Ролінг стоунз" (па¬даюче каміння), "Бітлз", "Блек саббат" (чорна субота). Моїм куми¬ром став Мік Джагер - соліст "Ролінг стоунз". Із журналу "Ровес-ник" я довідався про рок-н-рол, який прийшов до нас від негритян¬ських танців у стилі "ритм-енд-блюз". А негритянські танці оповиті моторошним духом окультизму - служіння злим духам. Я слухав виконавців року знову і знову, їх пісні заполонили мою душу, вони стали моїм другим диханням, моїми божками, я прагнув їх насліду¬вати, імітував їх голоси, зовнішність. Крім того, я дуже любив тан¬цювати під рок -, поп -, ритм-музику. Це була моя стихія. Мене ні¬хто не вчив танцювати, я настільки гостро відчував ритм музики, що для мене не існувало проблеми невміння танцювати. Я володів кожним ритмом музики і без проблем рухався в танці. Через це друзі мене називали "Імпортний". Не хочу розповідати про всі тонкощі цього гидкого задоволення, бо ще й зараз здригаюся від оги¬ди до всього цього. Одне лиш скажу: був "темний" і не розумів, що служу тим дияволові, явно служу. У танці я рухався від натовпу, тан¬цював збоку, не помічаючи нікого й нічого. Тіло рухалося в такт музиці, мною оволодівала зла сила, я мав успіх серед ровесників і це мене окриляло, я гордився тим, що вмію танцювати краще від інших. Одним словом, музика і танці були моїм наркотиком.
На роботу я ходив для того, щоб заробити гроші для розваг, для життя. Хотілося мати їх більше, ніж я заробляв тоді на "сіль-маші". Домовився із двома товаришами про співпрацю і - вперед до Сибіру. Батько, який пережив революцію, громадянську війну, життя при Польщі, створення колгоспів за радянської влади, дру¬гу світову війну з полоном у німців і "реабілітацію" за цей полон у "своїх" в таборах Горьковської області, мій мудрий батько відмов¬ляв мене від цієї поїздки. Але я його не послухав.
Прощаючись зі мною, батько заплакав:
- Сину, вже, мабуть, я тебе більше не побачу, бо старий, хво¬рий... Але благаю тебе, іди до Бога, бо тільки в Ньому те щастя, яке ти шукаєш. Втікай від гріха, в гріхові щастя не знайдеш...
Я не заперечував, але хотів швидше йти з дому, щоб не чути його слів, не бачити його скупих чоловічих сліз, не відчувати на собі його погляду...
В дорозі - п'янки, сутички із подібними нам шукачами добрих заробітків, непорозуміння із представниками міліції. В Москві, ку¬пуючи під час обідньої перерви горілку з допомогою якогось москвича, нарвався на "шпану" - ледве ноги винесли.
В Горноправдинську Тюменської області взялися ми до робо¬ти. Працювали в тайзі. Розшукуючи нафту, займалися бурінням гли¬бинних свердловин. На дев'ятиденну робочу вахту в сибірську тайгу доставляли нас вертольотом, ним же й поверталися в селище на три дні вихідних.
Протримавшись на новому місці деякий час без випивок та гульок, засумували. Але, дуже швидко ознайомившись з обстанов¬кою, знову пірнули у вир гріха. Коли я не пив, то душа томилася від такого життя, хотілося додому. Колесо розваг, ігрищ, гульбищ, підхопило й закрутило мене, як пір'їнку.
В такі дні, коли розвагам нашим не було видно кінця, життя моє не раз трималося на волоску, як кажуть у народі. Мені дуже прикро, що я не розумів тоді такої простої істини: не моє молоде¬че завзяття, не мої сили і відвага були причиною того, що я залишився живий. Це Бог за молитвами моїх батьків-християн охоро-няв мене і не віддав на загибель. Тільки Йому я завдячую тим, що зараз ще живу. Але до розуміння цього я прийшов не скоро.
Ось кілька "яскравих" епізодів із мого життя у Горноправдин¬ську. Вихідні після робочої вахти. Робітники "відпочивають" у гур¬тожитку. В одній кімнаті п'ють, в іншій — грають у карти, ще в іншій хтось розповідає анекдоти, а всі інші голосно сміються.
Заходжу в кімнату до друга. Його немає. Але на іншому ліжку ле¬жить п'яний здоровань і мутним поглядом вивчає мене від п'ят до го¬лови. Мить - і він кинувся з криком до мене. Схопивши з тумбочки ножа і приставивши його до мого живота, іншою рукою притис мене до стіни і прохрипів мені в обличчя, обдаючи п'яним духом:
- Зар-ріжу! Ти хто, чого тут ходиш?
Мої спроби щось пояснити не мали успіху. Здоровань осатанів. "Тут мені й кінець", - думаю. Сили ослабли і я вже не міг боронитися.
Та раптом нападник відсахнувся від мене так, ніби хтось його відштовхнув.
Я прожогом метнувся з кімнати. Вже в коридорі мене наздог¬нала його погроза:
- Ще раз прийдеш - заріжу!
Наступного разу в кімнаті, де грали в карти, на мене з ножем кинувся якийсь кремезний сп'янілий хлопець. Та милосердний Го¬сподь і тут заступився за мене: йому навперейми кинувся мій това¬риш, відібрав ножа і - я врятований.
Якось я так напився горілки, що в п'яному чаду босий бродив по снігу (в - 40°С). І тут Бог вислав тверезу людину, яка спровадила мене силоміць до приміщення і вклала спати.
Та сатана на цьому не заспокоївся. Він підбурив одного "зека" заподіяти нам із товаришем зло, коли ми спали після п'янки. Хтось із гуртожитку влетів до кімнати у ту мить, коли він заніс над наши¬ми головами ножа. І тут Господь врятував мене від смерті, але я про це довідався аж наступного ранку.
Через деякий час прийшов з дому лист. Батько писав, що не¬здужає, що мати теж важко захворіла і їм потрібен догляд. Довго не роздумуючи, покинув роботу в Тюменській області і вирушив у дорогу. Товариш, з яким чаркувався у поїзді, обікрав мене. "Отакі вони, твої друзі", - майнула у голові думка, але я її швидко прогнав.
Був зимовий похмурий день, коли я ступив на поріг батьківсь¬кої хати. Старі батьки ще більше змарніли, хвороба вимучила їх обох. Та вона не загасила у їхніх серцях любові до свого блудного сина. Вони цілували мене, обіймали, сміялися і знову плакали з ра¬дості. Потім молилися, а я слухав.
Із Ковеля приїжджали брати - відвідувати стареньких. Розмо¬вляли зі мною, читали Писання. І щоразу запрошували на зібран¬ня. Я не перечив, слухав їх, але часто думав своє. На запитання одного з братів про те, чому не йду до Бога, не приходжу на зібран¬ня, щиро і відкрито одказував:
- Соромлюсь! Хай но колись пізніше.
Після цих зустрічей та розмов вирішив читати Біблію. Якось батько спостеріг, що я читаю і запитав:
- Сину, яку саме книгу з Біблії читаєш?
- Спочатку, - відповів я.
- Добре було б тобі спершу Євангеліє від Івана прочитати, а потім уже всі інші книги.
Я послухав батькової поради. Читання Євангелія послужило для мене великим благословенням, з'явилося бажання молитися. Та я соромився батьків, а тому старався десь сховатися, щоб помо¬литися. Хоча не міг спокійно сидіти чи лежати, коли чув батьків¬ську молитву, - уставав на ноги. Ніколи не молився з батьками ра¬зом, робив це потай від них. Якщо вони ставали на молитву в кім¬наті, я йшов на кухню і молився там. Я не каявся у своїх гріхах, молячись до Бога, але все ж просив у Господа допомоги. А Слово Євангелія, котре я читав, поволі спрямовувало мою душу на стеж¬ку, що вела до духовного зцілення.
Закінчувався 1981 рік. Мільйони людей на Землі жили без Бога. Без Бога переступали й поріг Нового 1982 року. І я був серед них. Магнітом потягло мене до колишніх друзів. У переддень но¬вого року я знову разом із ними напився, а потім ми пішли до сіль¬ського клубу "на ялинку". Там гриміла музика, лунав сміх та голосні п'яні вигуки. Посеред зали - прикрашена ялинка, а навколо неї ту¬пцювали підпилі хлопці та дівчата. Вже не пам'ятаю, якої саме рок-групи музику я чув, але вона подіяла тоді на мене, як наркотики. Почав і собі танцювати. П'яний, із захмелілим розумом, я вирішив "провернути" одне танцювальне па, яке міг бачити раніше у танці одного японця по телевізору. Та замість успіху я потерпів фіаско -не втримавшись на ногах, із соромом упав під ялинку. Навколо ре¬гіт, свист, але мені все було байдуже. Недарма приказка каже, що п'яному море по коліна. Мені тоді зовсім не було соромно.
Тільки наступного дня, прокинувшись і згадавши все, що було напередодні, я відчув докори сумління. Стало соромно, на серці лежав тягар. "До чого я дожився, - пульсувала у голові болюча дум¬ка, - батьки - євангелісти, а я..."
Як ніколи раніше захотілося звільнитися від цього тягаря. "Ні¬куди більше не піду, не слухатиму чужого голосу, лиш молитимуся та читатиму Біблію", - вирішив я подумки. І коли я твердо вирішив триматися цього рішення, Бог в Ісусі Христі наблизився до мене ще більше.
Я не переставав молитися і читати Євангеліє. Диявол відсту¬пав, здавав позиції. Це Христос перемагав у моїй стомленій від грі¬ха душі. Я вдячний Богові, що Він збудив мене від гріховного сну, що Він привів мене до покаяння. Мене раніше інколи відвідувала така думка: "Встань, вийди, тобі тут не місце". Але я не міг залиши¬ти залу танців, застілля та гулянки сам по собі, бо диявол міцно тримав мене страшними лапами гріха. Тепер же, коли я падав на коліна з проханням пробачити мої гріхи, мені зовсім не хотілося йти у колишні місця розваг - Бог давав мені на це силу.
Я радів, бо тягар з мене упав, бажання грішити відійшло, по¬гляди змінилися, життєва стежка повернула в інший бік - до небе¬сного Єрусалиму.
Минуло з того часу 18 років, але за цей час я жодного разу не пожалкував за тим, що примирився з Богом. Навпаки, я вдячний Моєму Спасителю за те, що Він врятував мене, прийняв до Себе, дав можливість служити Йому.
Я дякую Богові за те, що Він привів мене у Церкву в місті Ко¬велі того зимового недільного ранку, коли на полях і долинах, на деревах і хатах - усюди лежав сніг, виблискуючи на сонці, коли на яблунях сиділи червоногруді снігурі та посмітюшки, а метушливі горобці та синички обтрушували на землю сніг, перестрибуючи з гілки на гілку. Я прийшов у молитовний дім з бажанням привселю¬дно заявити: "Хочу служити Господу". І це бажання виконалося у той лютневий недільний ранок. Я вдячний за це Богові.
Лише той, хто віддав себе на служіння доброму, святому, ми¬лосердному Богові, може збагнути, що жити з Ним чудово. Бо вже тут, на землі, Він дарує людині радість, щастя, мир, спокій, продо¬вженням яких буде небо. Щастя тільки у Бозі!
