Хата сестри Варки стояла в кінці села. За нею в сторону колгоспного поля ріс сад. Старі яблуні і груші, сливи і вишні, кущі поричок і малини, зацвітаючи весною, вабили до себе тисячі бджіл, які, гудучи, літали над цвітом, прикрашаючи сад.
Біля дороги від заходу сонця росли старі-престарі липи, своїми грубими гіллями схиляючись до низу.
Не пам’ятає Варка хто садив їх. Вони завжди перед її очима такі старі й похмурі. Тільки тоді, коли зацвітали, немов молоділи вони.
Сьогодні неділя. Як і в ті, молоді роки вона прокинулася рано. На дворі світало. Ще не зійшло сонце, та чути було, як співають птахи. Гавкали собаки, підганяючи худобу, яку люди гнали на пасовиська. Хотіла повернутися, важко, кололо в поясниці, боліли спрацьовані руки, душило в грудях.
- Ох, і недужа вже я! – промовила сама до себе і перед нею повстало її прожите життя.
Не було тоді ні колгоспного поля, ні ферми, що зараз стоїть попід лісом. Людське все було, кожен мав свою землю, господарку, ліс, поле. Працювали люди не те, що тепер. Любили землю, шанували її. Також і її батьки мали землю ту, де тепер стоїть ферма, і далі аж під лозові кущі. За дорогою попід лісом, коли сходив сніг і ставало багато води, розросталась жовтим килимом латаття.
Не раз просила:
- Мамо, пустіть мене з дівчатами погуляти в неділю. І пускала:
- Іди доню, іди. Тобі вже й заміж пора. Чого будеш дома сидіти.
- Та що ви, мамо, - казала соромлячись Варка. – Ще я молода.
- Ще б пак, а Климів то син Петро, як їде то кожен раз в двір дивиться. Учора мало з дороги не з’їхав, побачивши тебе.
- Ой, мамо, ви такі добрі…
І бігла до лісу, до дівчат, які вбираючись у сплетені з латаття віночки, ходили босоніж по теплій воді, співаючи пісень…
На мить вернулася в свою кімнату. Більше боліли руки. Важке дихання томило її. Та думки не хотіли слухати біль, попливли в минуле…
Пригадала як у неділю ходила до церкви, яка стояла в іншому кінці села. Потім гуляла з дівчатами, співала пісень. Бувало до темної ночі стояли з Петром під тими липами, розмовляючи. Любили одне одного та сказати не могли, соромилися…
Влітку то в полі, то в лісі працювали. Взимку, коли снігом засипало двори – пряли, ткали, та не журилися. Весело було. Ходили один до одного на вечорниці. Так і проходили дні. Збиралася заміж.
Пригадує, як одного літнього дня, в неділю то було, пронеслася вістка, що штунди в селі появилися і будуть в Мартиновій хаті про віру свою говорити. Схотілося побачити їх. Але ж як? Треба в батьків дозволу просити. А якщо не пустять? А так хочеться. Піду немов до подружки в село. Та ні, коли хтось докаже, що Варка у штундів була. Що ж робити?
Іти, не йти. А якщо більше не прийдуть? А воно так і тягне. Ні, краще спитаю. І вона перехрестившись, побігла до хати. На порозі мало не зіткнулася з батьками:
- Ой, що це ви так вбрані? А я… - хотіла сказати Варка.
- Ми, доню – перебив її батько, - послухати йдемо, - добавила мати.
- Чи не до тих, що штундами звуться?
- Так, так, - знову батько, - Довго міркували, зважували, думали, що скажуть люди. Але вирішили
піти.
Петро з Іваном – твої брати, вже жонаті, їм самим і вирішувати. А ти, доню, ходи з нами.
- Ой мамо! – аж підстрибнувши від радості, промовила дочка, - А я оце бігла до вас спитати, чи мені можна. А ви самі запрошуєте. Як добре!
- То ходімо. – І вони взялися під руки й вийшли зі свого двору.
В дворі Мартинової хати не було нікого. Підійшовши ближче, вони побачили через відчинене вікно знайомі обличчя. Михайла, ще молодого хлопця, Андрія, що жив у іншому кінці села, Степана і Прохора зі своїми дружинами. Також і Петрових батьків із своїм сином. Ввійшовши до хати, привіталися і сіли на лавці, на якій сиділи їхні односельчани.
За столом під стіною, яка від півдня, сиділо двоє: господар і ще один з невідомих. Про щось розмовляли. Над ними, де колись були образи, висіла гарна картина зі словами: “Бог є любов”. По куткам під стелею також тексти, тільки вже іншого змісту. На одному: “Я є воскресіння і життя”. На другім “Я світло для світу”. Які гарні слова, - подумалося Варці. І про кого вони написані? Бог є любов, то це їй якось зрозуміло. А ось ті два, - вона ніколи про це не чула. І що воно б значило? – думала вона, та голос Мартина перервав її думки.
Він підвівся з-за столу й промовив:
- Брати мої та сестри, добрі сусіди! Як добре, що ви прийшли сьогодні до моєї хати…
Прийшли щоб послухати Слово Боже, про Божу любов, про спасіння в Ісусі Христі. Наш друг вам сьогодні розкаже про це багато і, вислухавши, зважте, зробіть висновки. – І він, повернувшись до сидячого за столом, сказав: - Прошу, брате, хай Бог вас благословить.
Iз-за столу підвівся літній чоловік, тримаючи в руках Біблію. Оглянувши всіх присутніх, він промовив:
- Слава Богу, добрі люди! Перед тим, як читати, Слово Боже, я хочу разом з вами помолитися. Для того прошу всіх встати. – Люди піднялися поглядаючи один на одного, піднялись також і Варка з Петром. Незнайомий молився щиро, дякуючи Богові за Його любов, за Ісуса Христа, за те, що допоміг йому бути сьогодні, у цій хаті, щоб проповідувати вістку спасіння. Просив благословення на проповідь. Після чого, сказав амінь і попросив усіх сісти.
Проста, зі зрозумілими словами молитва, якої Варка ще ніколи не чула, зворушила її душу. Серце схвильовано билося. Хотілося слухати чоловіка, котрий відкрив Біблію і почав читати: - “Я світло для світу; хто йде вслід за мною, не буде ходити в темряві той, а матиме світло життя”. – Не зупиняючись він говорив людям про Божу любов, про світло, яким є Христос, про темряву, в якій знаходяться люди, не знаючи Бога в Ісусі Христі.
Говорив за гріх, за пекло. Закінчивши розповідь запрошував слухаючих навернутися до Бога через віру в Спасителя світу – Ісуса Христа. Коли він кликав до покаяння, Варка відчула, як їй стає недобре, як їй хочеться від чогось звільнитися, що немов каменем лежить на її серці. І вона, на прохання проповідника, заливаючись слізьми, пішла до столу. Ставши на коліна, схлипуючи, просила Господа простити її, омити її серце, очистити від гріхів, зробити своєю дитиною… Не чула вона як її батько і матір також прийшли і стали на коліна біля доньки, потім Петро, Михайло і ще деякі, тільки відчула, як на серці стає якось погідно, спокійно і легко…
Думки перервав біль в поясниці, потім у серці й вона на деякий час знову зустрілася сама з собою в своїй холодній, нетопленій хаті. Немов засинаючи, бачила поле, на якому орав її Петро. Бачила, як підходив до краю, зупиняв коней і йшов їй на зустріч, коли несла йому полуденок. І він, пригорнувши дружину, йшов з нею на край поля, сідав на заміжок і смакував тим,що принесла його люба Варка…
Потім дочка, син… Війна. Смерть батьків. А далі їй чомусь не хочеться згадувати, - стало якось сумно-сумно…
Петро не вернувся із фронту. Сама виховувала дітей, учила добру, правди Божої. Та на зібрання ходила одна, діти не хотіли. Дочка вийшла заміж, переїхала в місто. Вона б мене доглянула, та син… Трохиме, Трохиме, відчула, як сльози течуть по її щокам… Любила сина, багато сил для нього віддала. Коли оженився, переїхав у сусіднє село, вчителював там. Дружину мав учительку. Не жаліла нічого, доглядала внука. В лотерею виграла автомобіль, а потім холодильник, щаслива була, все для сина.
Зараз лежить ось тут сама, забута всіма. Нікому подати води, зогріти тіло.
Дочка взяла до себе доглядати та син приїхав забрав, кажучи:
- Я сам догляну.
І завіз її знову в холодну нетоплену хату, поклавши на ліжку, що в кухні стояло біля печі, якої й не думав топити. В кімнаті не прибирав, роблячи вигляд, що він тут буває, живе, ночує і зошит списаний, що треба йому робити і ручка лежить поруч. А мати голодна, холодна. Приїде з міста дочка, помиє попере, переодіне маму, наварить, накормить її. Сусіди також, якщо ключ знайдуть від хати, який Трохим переховував, прийдуть, допоможуть.
- Чи був син ваш Трохим, чи кормив вас? – запитували.
- Кормив, кормив мене в груди. І почала показувати як бив, щоб скоріше померла. – І брудні слова говорив. Заважаю йому, живу надто довго…
Та згодом ніхто вже крім сина не йшов до хати. Ключі забирав, хата закрита...
І лежить вона мовчки, не бачачи світла від променів сонця, яке заглядає в вікно. Не чує вже співу пташок у дворі. Їсти не просить, бо світло у небі світить їй у красі…
