Шукав я довго чогось в світі,
В безхмарних мріях щастя будував.
В дитинстві, пам’ятаю, одягнути
Щось краще я собі бажав.
Старенька хата в нас була доволі.
Велика піч в ній, бідний стіл,
І стіни без нічого, голі,
І до землі хилився хлів.
Одне з захопленням згадаю, -
Це долини, а в них квітки.
І я барвінок там зриваю,
Щоб був в хатині на столі.
Та дні дитинства проминули,
Настала юність без Христа.
Я опинився серед бурі -
Світського, грішного життя.
В нім не знайшов душі нічого,
Щоби зцілило смуток мій.
В оселю серця мого вбогу
Селився більше древній змій.
Не бачив щастя, не знаходив,
І світ обманював мене,
А смуток більше ще приходив
В моє життя, гріхом спотворене.
Розбитий весь, в сердечних ранах,
Хотів зцілитися і все,
Що мав в своїх гріховних планах,
Не раз відкинуть від себе.
Та протидія не давала,
Диявол свого вимагав.
Душа моя уся стогнала,
І я, знеможений, упав.
Не знаю, скільки б міг лежати,
Бо в дусі справді завмирав,
Та рідний батько, ненька-мати,
Молилися, щоб син їх не пропав.
І Бог почув батьків молитви,
Мене в гріхові відшукав
І весь з любов’ю, -
Хто б так зміг би? -
Сердечні рани вздоровляв.
І я тепер оцим хвалюся,
Що маю Бога, і це все,
Що є найкраще, зізнаюся,
В Нім щастя в Бозі для мене.
